Луганський обласний краєзнавчий музей, Луганщина
Днями евакуйовані команди музеїв Луганщини - Луганський обласний краєзнавчий музей, Лисичанський міський краєзнавчий музей, Рубіжанський краєзнавчий музей, Попаснянський краєзнавчий музей отримали допомогу для “зимування” та повернення додому.
"Із настанням холодів збільшилась кількість запитів щодо забезпечення генераторами, буржуйками, газовими плитами, спальниками, ковдрами, обігрівачами та іншим від наших евакуйованих колег. Частину потреб Музейному кризовому центру вдалось закрити завдяки співпраці із польською програмою OBMIN та організацією ICOM Німеччина. Завдяки цим спеціальним “гаджетам” спільно переживемо холоди, дочекаємось перемоги та повернення на нашу рідну Луганщину”, — розповідають учасниці Музейного кризового центру Олеся Мілованова, Ольга Гончар та Мілена Чорна.
Реалізувала отримання допомоги в Україні БО “Фонд культурної спадщини України”.
Музейники Луганького обласного краєзнавчого музею - частина команди Музейного кризового центру. З початком війни в 2014 році Луганський обласний краєзнавчий музей вимушено переїхав в місто Старобільск, що також в Луганській області. Та з початком повномасштабного вторгнення і там стало небезпечно, ба більше, неможливо жити. Своєю історією евакуації та підтримки розповідає Михайло Влайков, науковий співробітник музею, якого Музейний кризовий центр підтримав фінансово. Зараз Михайло переїхав до Львова і повернувся до роботи в своєму музеї, який тимчасово працює на базі львівського музею Територія Терору. А його розповідь - документ усної історії.
“Для мене, як і для багатьох українців, війна розпочалася 24 лютого о 4.30 ранку, коли ми з мамою почули вибухи і не змогли вже заснути... Ми одразу увімкнули телевізор – всі канали передавали одне: росія напала на Україну. Ще довго буду згадувати перші хвилини, коли просто відмовлявся вірити, що таке взагалі може бути… Моя мама одразу почала складати все необхідне, раптом що.... Але всі наші речі вмістилися в один невеличкий рюкзак…
О 7 ранку ми з колегами вирішили, що потрібно прийти на роботу, хоча б на півгодини. Перш за все, задля того, щоб заховати цінні речі у бомбосховище та забрати свої особисті. Зустріч з колегами була не така, як завжди... По дорозі до музею повз нас проїжджала ворожа техніка. Її було дуже багато… У сусідніх містах лунали вибухи, тож радість від зустрічі пройшла повз нас. Менше ніж за годину все було у підвалах, а ми швидко прощалися з колегами, обіцяючи один одному, що за кілька днів знов зустрінемось... Але доля вирішила інакше.
Повернувшись додому, я одразу почав відслідковувати соціальні мережі і потрапив на одну із груп, де наші місцеві активісти збирались висловити свою позицію, що Старобільськ – це Україна! Домовились на 25 лютого о 10:00 на центральній площі.
25.02.2022 року о 10:00 близько 300 старобільчан прийшли, як і домовлялись. Була місцева газета (як виявилось, для мене це буде не "на руку"). Ми слухали Гімн України багато разів, співали, вигукували лозунги… Початок був спокійний. Згодом нам стало "нудно" стояти, і ми вирішили пройтися містом із прапорами та Гімном. Прямуючи Старобільском, ми побачили, як величезна колона ворожої техніки прямує у бік обласного центру. Не гаючи часу, всі побігли у їхній бік, щоб зупинити. Ми перетнули дорогу, підіймаючи руки до гори - показуючи, що ми мирні мешканці, і у нас немає зброї. Половина техніки вже проїхала, друга – зупинилась перед нами. Ми благали їх розвернутися і їхати назад до себе; говорили, що ми не хочемо війни, ми не хочемо жити під владою росії. Вони мовчки нас слухали, але їхні очі були сповнені злоби та ненависті... А хвилин через 10 після наших благань, по нам, по мирним мешканцям, починали стріляти. Не прямо в нас – вони цілились вище наших голів. За долі секунд ми всі лежали на землі, прикривши голови руками... Ще ніколи я не чув так близько постріли… Ще ніколи я не бачив так близько дуло танків… Ще ніколи я не стикався з такою жорстокістю… Нас розігнали, а колона техніки рушила далі. Додому ми з друзями йшли мовчки. Тут я вдруге усвідомив, що це війна.
А потім почалося найстрашніше - наше місто захопили «асвабадітєлі». Вони почувалися впевнено, спокійно роз’їжджаючи на вкрадених машинах, всюди зриваючи Українські прапори, встановлюючи свою неподобну триколірну ганчірку. Вітрини в магазинах спустошились, в банках не можна було зняти готівку, аптеки продавали залишки запасів...
Три дні спостерігаючи за тим, що відбувається з нашим містом, мовчати не було сил. І знов зустріч з активістами, тільки на чолі з нашим мером – відважною жінкою, яка не побоялась вийти на перемовини з озброєними нелюдами, які самі запропонували спокійно обговорити всі питання. Але ці боязкі потвори навіть не наважились вийти, мабуть побоялись, що нас багато. І ось тоді ми зробили одне хороше діло: зняли триколор на центральній площі і підняли свій, блакитно-жовтий, прапор. Під наш гімн, гімн вільних людей, гімн Українських людей. Ввечері його знов зняли...
І ось тут почалось те, що змусило мене тікати з рідного міста. Місцева газета, що знімала мітинг, виклала ролик на YouTube. Переглядів було багато. І ці потвори почали розшукувати учасників. Мені зателефонував друг і сказав, що мене шукають. В нього питали, чи не знає він, де я живу... Діяти треба було швидко… За лічені часи я знайшов перевізника, який вивозив людей до Харкова, звідти я мав прямувати на Вінницю.
Дорога до Харкова була дуже тривожною. У мене в сумці не було нічого забороненого, тільки одяг, але, знаючи, на що готові ці нелюди, лячно все ж таки було. Від нашого міста до середини Чугуєва ми проїхали 21 блокпост… На превеликий жаль, це були не наші блокпости. Ми двічі виходили з автобуса, підіймаючи руки догори, під прицілами автоматів вивертали свої сумки, щоб вони переконались, що нічого забороненого не веземо. На інших зупинках просто перевіряли документи... Росіяни перевіряли наші, українські документи... У мене досі це не вкладається в голові!
Нарешті, Харків… Хоч і зовсім інший, але, все ж таки, Український… Людей зовсім немає, але є наші військові. І ті три години, поки я чекав потяг, була впевненість, що я в безпеці, хоча вибухи були зовсім поруч.
У Вінниці я жив у чудових людей, батьків нашого музейного друга. Тільки Українці можуть так тепло зустрічати. І я пишаюсь тим, що я Українець.
Немає жодних сумнівів, впевнений, що наша країна обов'язково переможе, бо тільки у нас найвідважніші люди; тільки в нас така сила духу! За нами правда і з нами Бог! Слава Україні! Героям Слава!”
PS. Історії наших колег-музейників ми публікуємо з їхнього дозволу, і лише тоді, коли вони вважають, що немає загрози їхньому життю і життю їхніх близьких.